ХТО НАШІ ПРАЩУРИ?

Одні науковці і автори уже розпізнають українців серед численних племен первісних людей, що з`явилися тисячі років тому на теренах України, інші вбачають “обличчя” українців в трипільських племенах, що жили в нашому краї протягом ІV-ІІ тис. до н.е., частина науковців як і раніше вважають пращурами українців частину племен східних слов`ян.
Нині, в окремих публікаціях, знову піднімається, як і раніше питання про слов`янський слід племен гуннів, а окремі історики продовжують стверджувати, що гуннський вождь Аттіла — це київський князь Гатило, він же Кий. То хто ж таки наші предки?
Хто ж зіграв вирішальну роль у формуванні українського етносу?
Саме процесові формування української народності і присвятила свої дослідження в книзі “Із сивої давнини: Нариси з історії України та Полтавщини VІІ ст. н.е.” — виданої в 1998 р. Віра Никанорівна Жук — кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України, відомий краєзнавець не лише на Полтавщині, а й далеко за її межами.
Саме в цій книзі, авторка на основі численних , археологічних етнографічних, лінгвістичних та інших джерел, висловила свою своєрідну точку зору на формування української народності. Саме її дослідження дають можливість по новому переглянути сторінки нашої історії.
Головною думкою цього дослідження є те, що формування тієї чи іншої народності — це тривалий процес і пращурами будь-якого народу не обов`язково має бути одна народність. Так було і із формуванням української народності. Україна займає величезну територію — більшу ніж територія Англії Бельгії, Португалії, Греції, Швейцарії разом узятих, а населення України становило близько п`ятої частини населення колишнього Радянського Союзу.
В ті далекі часи ця територія входила до великого Євроазійського степу, який розкинувся від Північного Китаю і Монголії до Угорщини і яким кочували сотні різних племен, залишаючи після себе певні історичні сліди в нашому краї.
Серед цього розмаїття племен одним з перших цивілізованих суспільних утворень на території України були землеробсько-скотарські племена трипільської культури ІV-ІІІ тис. до н.е. у яких дехто вбачає пращурів українців, але є і зовсім сенсаційні повідомлення в пресі, коли нашими предками називаються племена етрусків та шумерів.
Значна частина українських вчених сходяться на тій думці, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід”ємною частиною сучасної української культури. Трипільську культуру не слід недооцінювати в нашій українській історії.
Віра Никанорівна, як науковець і краєзнавець, використавши різні джерела прийшла до висновку, що українська народність формувалася не одну сотню століть на базі різних етносів у відомий нам історичний період. В свій час вони жили, кочували, перебували на території, яка нині називається державою Україна, “розчинялися”, асимілювалися з корінним населенням, залишали тут частку своєї культури, звичаїв та обрядів. На основі цих етносів, а саме: слов`ян, кіммерійців, скіфів, численних племен сарматів (аланів, роксолан, русів, рочів та ін.), греків, готів, гуннів,аварів, протобулгар, угрів, хазар, черкесів, торків, берендеїв, печенігів, половців, монголо-татар і формувався український народ.
З усіх цих етносів слід виділити кіммерійців, культура яких відноситься до ІХ-VІІ ст. до н.е. Це перший народ України, ім`я якого дійшло до нас із писемних джерел, зокрема “Одісеї” Гомера. Кіммерійський період - це остання епоха давнини, коли кам`яні знаряддя остаточно поступилися металевим. Використання кіммерійцями залізних знарядь праці забезпечили даний прогрес суспільства на українських землях.
В той же час тисячолітнє існування в Північному Причорномор`ї античних міст-держав справили великий вплив на розвиток місцевих племен в тому числі і слов`ян.
Більше тисячі років на територіях, де нині знаходиться Україна, існувала скіфська держава. Скіфський слід в нашій історії наскільки значний, що частина істориків вважали їх нашими прямими предками. Питання про їх розповсюдження повністю не розв`язане. Поширена думка про прихід скіфів з Азії. Вони витіснили з України кіммерійців і поставили в залежність від себе частину праслов`янських племен (сколотський союз), та асимілювали десятки інших етносів. Скіфські могили і понині височать в степах України. В ІІІ ст. до н.е. скіфські племена частково витіснили, а інших підкорили споріднені з ними сармати. Сармати поділялись на численні племена та союзи племен (язиги, булгари, протобулгари, аси, арії, алани, роксолани — їх історія в нашому краї тривала майже 600 років. Скіфи та сармати в значній мірі відіграли роль у формуванні народів Північного Кавказу. На українській землі вони залишили близько 600 георгафічних назв. В ІІІ ст. н.е. сарматів з нашої території витіснили готи, вихідці з Скандинавії. А остаточно їх розгромили гуни, які витіснили і готів. Під ударами гунів готи відійшли в Західну Європу, а деяка частина готських племен, що залишились в Криму та на Кубані асимілювалися з місцевим населенням. За хана Аттіли на величезній території гуни створили могутню державу центром якої була Панонія (територія сучасної Угорщини). Нині в окремих публікаціях знову піднімається питання про слов`янський слід гуннського вождя Аттіли. В Україні вже твердять, що Аттіла це не хто інший як свов`янський князь Гатило. В свій час градизький писменник Іван Білик написав історичний роман “Меч Арея” в основу якого була покладена саме ця версія. В 70-их роках, книга була вилучена з бібліотек і торгівлі. Переважна більшість учених, в тому числі і на Україні, цю версію повністю відкидають хоч і не заперечують значний вплив гуннів на формування українського етносу. Смертельного удару гуннській державі завдали тюркомовні кочові племена авари, що прийшли з Азії та створили свою державу — Аварський каганат, що вели жорстоку і довготривалу боротьбу з слов`янськими племенами, яких називали антами, які пізніше частково асимілювались з аварами. Десь наприкінці VІ ст., а також авторка книги “Із сивої давнини” В.Н.Жук вважають, що вони утворилися від асиміляції деяких племен гунів та сарматсько-аланських племен протобулгар. В VІІ ст. булгарами була створена держава — Велика Булгарія, яка найбільшого розквіту досягла за хана Кубрата, літня резиденція якого знаходилася в поселенні Балтавар на місці сучасної Полтави. Саме Віра Никанорівна провела велику дослідницьку роботу з різноманітними джерелами, щоб довести, що саме на території Полтавщини був центр Булгарської держави та був похований хан Кубрат. Це поховання було випадково відкрите у 1912 році біля с.Мала Перещепина. У піщаних пагорбах -дюнах було виявлено величезний скарб — загальною вагою 75 кг, у тому числі золотих речей — 25 кг, срібних — 50 кг. Серед речей знайдено і особистий знак “балтавар” — печатку володаря Великої Булгарії у вигляді тризуба. Після розпаду великої Булгарії утворюється Чорна Булгарія з центром у м.Києві. Авторка книги на основі багатьох досліджень та тверджень арабських істориків довела, що на території підпорядкованій протобулгарам, у Подніпров`ї в середині І-го тисячоліття склалось три великі племінні об`єднання:
Куявія ( з центром у Києві) та Київська земля, де мешкали нащадки аланів руси-поляни;
Славія (Слов`янська земля з центром у м.Слава (Переяслав-Хмельницький Київської області), де жили слов`яни;
Артанія — Північна, сіверська земля (з центром у м.Чернігові), де постійно проживали та кочували булгарські та ін. племена, частково і слов`янські.
А десь в ІХ ст. з дозволу правителя Чорної Булгарії у Подніпров`ї осідають тюркомовні кабари споріднені з хазарами “чорнокосі”. Вони напевне як стверджує авторка й поклали початок м.Черкаси на Дніпрі. Цікаві і інші твердження авторки книги “Із сивої давнини”, зокрема про те, що в 50-их роках ІХ ст. плем`я русів на чолі з Діром (по булгарські Жир-Ас) з допомогою хозар та варязької дружини Аскольда захопили владу в м.Києві, захопивши Славію, де мешкали слов`яни, руси беруть собі й назву Слов`ян.
Де ж знаходиться прабатьківщина слов`ян?
Над цим питаням вчені ламають голови вже не одне століття. Результатами їх пошуків стала поява різних теорій, зокрема: дунайська, скіфо-серметська, вісло-дніпровська, вісло-одерська, дніпро-одерська та ін.
І хоч питання про прабатьківщину слов`ян досі залишається відкритим, всеж-таки домінує дві теорії — це вісло-дніпровська за якою прабатьківщина слов`ян досі залишається відкритим, все ж таки домінує дві теорії — це вісло-дніпровська за якою прабатьківщиною слов`ян вважається широкий ареол між віслою і Дніпром, а центром правічних слов`янських земель — Волинь, та дніпро-одерська теорія, яку розвинули сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпеловський. Згідно цієї теорії слов`янська прабатьківщина знаходиться між Дніпром і Одером. А щодо пращурів сучасних українців, то як вказують вищезгадані вчені, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІ-VІІ ст. у ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в додальшому лягли в основу багатьох сучасних народів.
Українці не виняток у цьому процесі. Вони прямі етно-культурні спадкоємці склавінів і частково антів та асимільованих інших етносів, що жили на цій території. Пращурами українців М.Грушевський, відомий історик і політик, також вважав антів. З точки зору лінгвістики іранське ім`я народу “анти” у перекладі означає “Край” “країна”. Слово “Україна” вперше згадується в Іпатіївькому літописі в зв`язку із смертю переяслівського князя Володимира Глібовича у 1187 р., але це не означає, що до даного року слово “Україна” не вживалося. Саме дані лінгвістики свідчать і про те, що кожний етнос не зникав безслідно, а полишав по собі слова, корені тих чи інших слів, діалекти, численні георгафічні назви, які збереглися до наших днів і які давно вже стали своїми “рідними” в нашій українській мові. Пізніше на нашій землі ці сліди залишили печеніги, половці,в ХІІІ ст. —монголо-татари, литовці та поляки в ХІV-ХV ст. Значна частина прибульців асимілювалася з місцевим населенням, переважно слов`янами, перейняла їх мову, традиції, звичаї, обряди, а нащадки їх вже стали українцями.
Про це свідчать і деякі прізвища типу: Кочубей (Кучук-бей), Салабай (Сала-бай) географічні назви сел, містечок — Омельник, Кагарлик, Кагамлик, Печеніги та ін. Д.Яворницький глибокий дослідник історії запорізьких козаків, вважав, що слово “козак” походить від тюрського — “кейсак” — кінний воїн. Науковець В.Н.Жук на основі лінгвістичних досліджень доводить, що корені деяких скіфських слів збереглися в мовах східних слов`ян: “спако” — собака, а той окремі слова “голос”, “топор” і ін. Татарські слова “башлик”, “башмак”, “кожух”, “казан”, “сарай” часто вживаються в українській мові. Готи також залишили свій слід в українській історії. Історик Крип`якевич, вважав, що такі слова як “меч”, “шолом”, “князь” залишили нам готи. Гетьман — від німецького “гауптман” — похідними — “атаман” “отаман”.
Ватажок — від іранського слова “ватаман”. Цікава і така версія. Булгари голили бороду, а залишали довгі вуса, голили і голову крім маківки, на якій залишали довге пасмо волосся, яке по тюркськи називалося “хох-гол” або “хох-хол”, що в перекладі на українську мову означає “вершина на голові”. Звідки і призвисько українців — “хохли”. До речі таку зачіску носили крім запорізьких козаків, половці, воїни князя Святослава періоду Київської русі.
В книзі “Із сивої давнин” по новому трактується і походження київського князя Ігоря не як варяга, а як одного з племінників хана Чорної Булгарії. Ігор — це булгарський принц Угер-Лачіні. Угер-Ігор одружився з донькою тмутараканського булгарського хана Тмутаракана Ольгою. Одже, насправді вона була не з Пскова, а з тмутараконського міста Плескова. З посиленням Московського князівства цю “помилку” спеціально зробили перепищики.
Як бачимо книга В.Н.Жук “Із сивої давнини” стала важливим посібником для науковців, студентів, учнів і всім тим, хто цікавиться історією України і нашого краю.