Атаман Кикоть - один з поборників незалежності України.

Насправді цей фільм являється історичною драмою, в якій описуються події НЕ західноукраїнського села Сухівка, а нашого району... Памятаю, як нас, піонерів водив на його перегляд до кінотеатру наш вчитель історії Плиска М.Д. Не буду зупинятись на сюжеті фільму, ви зможете самі його переглянути і визначитись з його художньою та історичною цінністю. В цій статті хотілось би розглянути постать негативного персонажа цього фільму - атамана Кикотя.

Іван Кикоть народився в селі Миколаївці Манжеліївської волості Кременчуцького повіту (нині с. Троїцьке Глобинського району)в сім’ї, яку комуністи вважали вище середнього достатку. Його дитинство і юність, пройшли у рідному селі. У 19 років одружився із своєю ровесницею Орисею, яка народила йому двох синів. На початку першої світової війни був мобілізований до царської армії. За «веру царя и Отечество» воював хоробро і, не маючи навіть середньої освіти, одержав військове звання «прапорщик».

Згідно свідчення сучасників, Іван був високого зросту, статним, чорнявим, зі смуглявим обличчям. Після Лютневої революції в Росії вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), обраний членом спочатку полкового, а згодом і дивізійного солдатських комітетів.

Утворення Центральної ради і проголошення державної незалежності України сприйняв із захопленням, але був категоричним противником гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. і приходу в Україну австро-німецьких військ. З невеликим загоном солдат з українізованих частин російської армії повернувся з фронту додому, і став на шлях боротьби з німцями та гетьманцями, але сили були нерівними. Каральний загін оточив село і поставив ультиматум: або селяни видадуть І.Кикотя, або село буде спалене.

Шоб врятувати село від розправи, Іван, добровільно здався. Його прилюдно побили нагайками і мали стратити посеред села на очах
сільського сходу, але він вирвався з рук карателів і зник.

Після розколу УПСР І.Кикоть, перейшов до її лівого крила – партії боротьбистів, яка виступала за радянську владу, але незалежну Україну і в союзі з більшовиками вела, боротьбу проти Гетьманщини. Під час Директорії УНР служив у волосній міліції, можливо за завданням підпільного комітету боротьбистів.. За радянської, влади в 1919 р. був членом волосного ревкому, політичним комісаром, в одному з полків Червоної армії і делегатом Полтавського губернського з’їзду рад.

З приходом в Україну білогвардійських військ Денікіна І.Кикоть очолив партизанський загін, що діяв на півдні Полтавщини, головним чином у Кременчуцькому повіті. Тоді ж познайомився і близько зійшовся із своїм однопартійцем, Григорієм Скирдою. Після третього приходу в
Україну російської Червоної армії Г.Скирду призначили військовим комендантом Кременчуцького повіту, а І.Кикотя начальником повітової (за іншими даними – волосної) міліції.

Запровадження продовольчої розкладки, свавілля ЧеКа і намагання комуністів усунути від влади своїх спільників боротьбистів переконали І.Кикотя і Г.Скирду в тому, що більшовицький режим є таким же ворожим для України, як і денікінський.

Політичні настрої селянства Полтавщини, знайшли відображення в резолюції, яка, була прийнята на тритисячному зібранні жителів Манжелівської волості, 11 січня 1920 р. і: «Життя показало, що виною пролиття братерської крові робочого, і селянина, та знищення народного добра є партійні суперечки, які виникли під час пропагування більшовиками своєї лінії, ігнорування ними позицій інших партій, розпалювання недовіри і ворожнечі».

Після того, як у березні 1920 р. комуністи «само ліквідували» українську партію боротьбистів, Г.Скирда пішов у повстанці і під ім.’ям «Жовтоблакитний» вів боротьбу за волю України. У травні 1920 р., за даними чекістів, під його командуванням перебувало повстанське з’єднання у складі чотирьох полків. У червні штаб отамана знаходився в Буняківці (село в Козельщинському районі).

І. Кикоть поки-що вагався, але підтримував зв’язки з «Жовтоблакитним», за що був заарештований «Особым отделом» червоної девізії. Після чотирьох днів утримання у в’язниці його відпустили, але встановили таємний нагляд. Щоб викрити І.Кикотя у зв’язках з повстанцями, чекісти вдалися до провокації: під виглядом зв’язкового від Г.Скирди підіслали свого «сексота». Підозри його зв’язків з повстанцями підтвердилися і для арешту І.Кикотя послали загін чекістів, але попереджений своїми товаришами, він зник і пристав до загону. 17 червня вони відбили у червоноармійців гурт худоби, який ті конфіскували у селян Манжелівської волості і гнали до Кременчука Наступного, дня повстанці захопили
Піски, де забрали зібраний за продрозкладкою хліб і повернули його селянам.

У кінці червня повстанці, Г.Скирди – І.Кикотя розігнали радянську владу в Остап’є і Сухорабівці, у Бреусівці порубали шаблями загін червоноармійців, які спробували чинити опір, у Горбах вбили комісара Бутина і волосного воєнкома Брацлавського, а потім ліквідували радянську владу у Мозоліївській, Святилівській і Градизькій волостях.

З невідомих причин І.Кикоть розійшовся з Г.Скирдою і очолив власний загін. В середині літа 1920 р. він боровся з більшовицьким
режимом у придніпровських волостях Кременчуцького і Хорольського повітів. За різними даними під його командою перебувало від однієї до двох тисячі повстанців, головним чином українських юнаків, які уникали насильницької мобілізації до червоної армії або дезертирували з неї.

Мобілізованих у Гадяцькому повіті Кіндрата Швидкого, Андрія Горбатка і Марка Стасовського відправили до Кременчука. Їм не видами навіть солдатських одностроїв і військову службу вони відбували у селянських свитах. У казармі новобранці голодували і змушені були випрошувати їсти у місцевий жителів. Все це змусило юнаків залишити казарму і тікати додому. По дорозі їх зустріли повстанці І.Кикотя, нагодували, видали по гвинтівці, вони залишилися в загоні.

І. Кикоть користувався великим авторитетом серед полтавського селянства, яке допомагало його повстанцям харчами, зброєю, поставляло розвідувальні дані і поповнювало їх ряди добровольцями.

Прославився його загін і в нашому місті. 2 липня 1920 на залізничній станції повстанцями був захоплений продзагін, який прибув в Глобино для примусової заготівлі хліба з Брянщини. У семи бійців загону, командиру якого П.І. Мирошкіну було всього 20 років під час бою закінчилися патрони і всі вони були захоплені в полон. Після тортур і знущань приводом до яких було насильницьке вилучення продзагоном зерна в глобинчан, всі члени загону, а також  глобинський міліціонер Іван Кравченко, що їм допомагав,  були розстріляв на березі річки Сухий Омельник. Продзагонівцям до того ж розпороли животи і засипали їх зерном. Кажуть, що глобинчани самі звернулися за допомогою до повстанців незадоволені діями продзагону. 

За греблею, поблизу центрального млина, за радянських часів було встановлено памятник, на місці гибелі бійців продзагону. На даний час його демонтовано.

У липні 1920 року Андрій Левченко об’єднав під своєю командою повстанські загони, що діяли на півдні Полтавщини, створивши з них з’єднання чисельністю близько чотирьох тисяч чоловік. Начальником свого штабу він призначив І.Кикотя. Г.Скирда не пристав до загону. Він боровся з червоними окупантами осібно і загинув у серпні 1920 р.

У вересні А. Левченко одержав наказ Головного отамана С.Петлюри здійснити рейд до Холодного Яру, а відти йти на допомогу армії УНРЛ, яка притиснута до західного кордону, вела нерівну боротьбу з червоними військами.

У ніч на 21 жовтня з’еднання А.Левченка захопило на залізничній станції Семенівка великі склади, і зсипний пункт, куди червоні звозили награбований у селян хліб. Збіжжя і частину майна, повстанці роздали селянам. Наступної ночі, загін І. Кикотя, що входив до з’єднання, після невдалої спроби захопити станцію Глобине відійшов до Іванівки Хоролського повіту, а потім до Святилівки, де повстанці за даними радянської розвідки пограбували «радянських працівників» і пішли до Чубарівського лісу у Золотоніському повіті, на з’єднання з отаманом «Чорним» (Г.Куредою ).

1-го листопада 1920 р. з’єднання А.Левченка підійшло до Золотоноші, але штурмувати місто отаман не наважився, зважаючи на переважаючі сили червоних. Під тиском регулярних частин Червоної армії повстанці відійшли до Великого Хутора у Переяславському повіті. При переході через Дніпро серед повстанців почались .розбіжності. Одні прагнули виконати наказ Головного отамана форсувати Дніпро і йти незнаними краями на захід, інші – продовжити боротьбу з червоними окупантами на теренах Полтавщини, де все було таким близьким і знайомим. Вибір був добровільний. А.Левченко із загоном у 200–250 кавалеристів вирушив на захід (начальником, штабу він призначив Панаса Бутенка), а
І.Кикоть із своїм загоном та частиною кобеляцьких повстанців залишився на Полтавщині. Після поразки від червоних під Смілою на Черкащині А.Левченко також повернувся на Полтавщину і в Лубенському повіті об’єднався із загоном І.Кикотя.

Повстанці були  обтяжені обозом з провіантом і пораненими. Не вистачало зброї і коней. Щоб їх роздобути І.Кикоть послав своїх людей із Хорішок у Манжелію, але там вони зіткнулися з каральним загоном Червоної армії і зазнали поразки. У полон потрапило, 25 озброєних і
троє неозброєних повстанців. Рятуючись від переслідування, загін І.Кикотя перейшов на правий берег Дніпра і в Черкаському повіті встановив зв’язок із повстанцями Холодного Яру, але уже в грудні 1920 р. за несприятливих зимових умов, скориставшись оголошеною радянською амністією, з групою своїх козаків склав зброю.

Радянська влада наче й пробачила йому участь у боротьбі з більшовицьким режимом, але не пробачили місцеві комуністи з якими він вів нещадну боротьбу. Взимку 1923 р. під приводом виклику у волость по дорозі на Манжелію вони підступно вбили знаменитого батька-отамана. Тисячі людей протягом декількох днів прощалися з тілом І.Кикотя. Ймовірним організатором убивства називають місцевого комуніста Миколу Найду – в майбутньому генерал-майора радянської армії і доктора історичних наук. Останні роки свого життя він мешкав у Москві.
Сім’я І.Кикотя, яка жила з тавром «бандитської», рятуючись від «розкуркулення» і колективізації, у 1930 р. виїхала до Криму.

При піготовці статті використано матеріали книги "Полтавці – поборники державної незалежності України"  Віктор Ревегук, Полтава Полтавський літератор 2016 р.