Дворянство в нашому краї

І, можливо, ми були б на значно вищому рівні свого розвитку, якби після Жовтневої революції не було масової еміграції дворян з нашої країни, а в період сталінських репресій не було поголовного знищення останніх з них. Сьогодні ми не зустрічаємо нащадків дворян в нашому краї. Але хочеться ліквідувати і цю “білу пляму” в нашій історії, хоч в якійсь мірі показати просвітительську й громадську діяльність передового дворянства на Глобинщині. В ХІХ столітті значною просвітительською і громадською роботою на Полтавщині займався Лука Павлович Руденко (син Павла Руденка, одного з перших поміщиків містечка Глобине). Лука Павлович був предводителем Кременчуцького дворянства з вересня 1805 року по січень 1815 року. Його дружина Анастасія Андріївна Руденко (уроджена Магденко) значну увагу приділяла відкриттю шкіл у волості на свій кошт, витративши на цю справу 1500 крб., на будівництво Архангело-Михайлівської церкви - 60 тисяч крб. А проценти з капіталу в 33 тисячі крб. йшли на оплату селянських податків.
Всебічно освіченою людиною був Орест Іванович Остроградський із дворян Кременчуцького повіту, який народився 5 грудня 1868 року в Броварах (нині село Заможнє). Закінчивши Київську гімназію і університет у місті Юр’їв (юридичний факультет), працював у Києві, займався адвокатською практикою, захищав селян в суді.
Михайло Миколайович Калачевський, відомий український композитор, займався не лише популяризацією української музики, а був відомим громадським діячем. Майже 10 років, з 1890 по 1900, він очолював Кременчуцьку земську управу і багато зробив у справі будівництва земських шкіл і лікарень у Кременчуцькому повіті.
Попечителем Глобинської земської школи в кінці ХІХ століття був дворянин, повітовий предводитель дворянства Олексій Петрович Магденко. Попечителем приюту для престарілих і дітей-сиріт м. Глобине - В. В. Устимович. І. Ф. Павловський у своїй праці "К истории полтавского дворянства 1802-1902" (т.2, Полтава, 1907 р.) всебічно характеризує громадську і просвітительську діяльність передових дворян. Серед них заслуговує на увагу Павло Миколайович Малама та його дружина Єлизавета Іванівна із Малих Кринок.
Павло Миколайович народився у 1862 році в Полтаві. Закінчивши міську гімназію вступає в кавалерійське училище у Миколаєві. Служив у лейб-гвардійському його імператорської Величності уланському полку в Санкт-Петербурзі. Але військова служба його не привалбювала, і в 1888 році Павло Миколайович іде у відставку в званні штаб-ротмістра. В цьому ж році він одружується з Єлизаветою Іванівною Булюбаш, дочкою Івана Петровича Булюбаша, учасника Кримської війни в 1853 - 1856 рр., директора Олександрійського приюту для престарілих і сиріт в Полтаві.
Подружжя Маламів повністю віддається громадській роботі. Павло Миколайович обирається головою педагогічної ради художньо-ремісничої школи імені С.С. Хрульова. До речі, Сергій Степанович Хрульов - син генерала Хрульова з Полтави, герой Кримської війни. На власні кошти, 60 тисяч карбованців, він відкрив у Полтаві художньо-ремісничу школу, яка й носила його ім’я. Завдяки Павлу Миколайовичу Маламі в художньо-ремісничу школу був відкритий доступ обдарованим юнакам з бідних сімей, яким рішенням педагогічної ради була встановлена стипендія. Окремі учні були взяті повністю на утримання школи.
Працюючи головою педагогічної ради у 1889 році, Павло Миколайович обирається почесним мировим суддею по Хорольському повіту, а пізніше - головою Кременчуцького сільськогосподарського товариства. На цій посаді він працював 6 років. З 1903 року
П. М. Малама обирається віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства і головою комітету взаємодопомоги Полтавського дворянства. Очолюючи сільськогосподарське товариство, Малама сприяв тому, щоб товариство надавало допомогу селянським господарствам, які постраждали від засухи або інших стихійних лих. Ось лише кілька фактів.
У 1910 році рішенням Кременчуцької земської управи за №35 було відмовлено в допомозі козаку з Горбів Іоні Козику на покриття збитків на дослідному полі, де посіяна була кукурудза, яка не дала сходів. І тоді за клопотанням голови Горбівського сільськогосподарського товариства А. П. Андріянова Кременчуцьке сільськогосподарське товариство очолюване П. М. Маламою виділило Іоні Козику 50 карбованців допомоги. Це ж товариство надавало допомогу в будівництві ветлікарень, у закупівлі нових сортів культурних рослин і породистих свійських тварин, а також сільськогосподарської техніки.
Так, за рішенням земської управи за №25 від 1910 р. в Глобиному вирішено було побудувати ветлікарню. На її будівництво виділялося 6 тисяч крб.. Сільськогосподарське товариство виділило одну тисячу крб. на придбання обладнання.
Одночасно П.М. Малама бере активну участь в роботі Полтавської вченої архівної комісії. Його стараннями організовані сотні архівних документів і надруковано ряд статей. Серед них - "До історії села Малі Кринки", "Про переселення малоросійських козаків", "Про саранчу 1804 року і заходи по боротьбі з нею".
Активною помічницею в його громадській діяльності була дружина Єлизавета Іванівна. В літній час вона жила в основному в Малих Кринках.
З її ініціативи впорядковували дороги: Малі Кринки - Семимогили, Семимогили- Весела Долина, Великі Кринки - Глобине. З 1901 р. Єлизавета Іванівна стає активним членом общини сестер милосердя. Через два роки за власні кошти купує садибу і обладує її під лікарню, яка широко відкрила двері для всіх неімущих. В роки російсько-японської війни в цій лікарні лікувалися десятки поранених солдатів. Була спроба відкрити таку лікарню і в Малих Кринках. Але через недостатню матеріальну базу була відкрита лише одна палата в лікарні містечка Глобине, яка фінансувалась коштами Маламів.
За активну участь в общині сестер милосердя, допомогу пораненим солдатам російсько-японської війни Єлизавета Іванівна нагороджена медаллю Червоного Хреста, Петровською медаллю і знаком відмінника Червоного Хреста. Як бачимо, подружжя Маламів внесло великий вклад у розвиток народної освіти, сільського господарства і медицини в нашому краї.
Цікаву історію має родовід Павла Миколайовича Малами. Його предки були представниками козацької старшини на Запорізькій Січі, зокрема Петро Іванович Кулябко. Пізніше одна з роду Кулябків Анастасія Василівна вийшла заміж за Лук’яна Федоровича Закревського і збільшила свої володіння при Кринківському хуторі до 4,5 тисячі десятин. Їхній син Йосип Лук’янович одружується з Ганною Григорівною, сестрою Кирила Григоровича Розумовського - гетьмана Малоросійського (Україна). Своїй правнучці, Марії, Анастасія Василівна передає хутір Малі Кринки з усіма людьми й землями. Ціна дарчої - 25 тисяч крб. Коли за рішенням Катерини ІІ село Турбаї було приречене на знесення, Анастасія Василівна купила Турбаївську церкву, яка й була перевезена на хутір Малі Кринки.
На початок ХІХ століття родовід Кулябко значно розрісся. В його лінії з’явились нові прізвища - Закревські, Малами, Раздеришини. Яків Захарович і Марія Миколаївна започаткували одну з віток великого роду Кулябків. У сина Я. З. Малами, Миколи, народився син Павло в 1862 році, який пізніше стає відомим громадським діячем на Полтавщині. Павло Миколайович одержав у спадщину частину землі дядька Петра Яковича Малами, а також скупив землю своїх братів і став повновласним господарем в Малих Кринках.
Отже, досліджуючи документи, зв’язані з історією Полтавського дворянства, відмічаєш, що майже всі вони добре знали свій родовід, який сягає своїм корінням в глибоку давнину.
Жаль, що ми його не знаємо, а наші знання про свій родовід часто закінчуються в третьому коліні. Дуже хотілося б, щоб в нашому родоводі не було безіменних дідусів і бабусів, бо кожний родовід - то наша історія. А без історії не може бути ні сучасного, ні майбутнього. Дослідження по історії Полтавського дворянства ще чекає своїх науковців і всіх тих, хто хоче внести свій вклад у відродження історії України.