Буде багато букв...

Антонієва чума (165 рік нашої ери)

Антонієва чума (відома ще як Галенова чума – за іменем найвідомішого лікаря, що нею займався) спалахнула у Римській імперії під час правління Марка Аврелія Антонія. Відомо лише, що справжньою чумою захворювання не було, – описані симптоми більше схожі на віспу або кір. Хвороба вразила усю Середню Азію, Південну Африку, а римські легіони, що поверталися з війни, принесли її додому. За найоптимістичнішими підрахунками, жертвами Антонієвої чуми стало понад п’ять мільйонів людей, найбільше постраждали мешканці столиці та римська армія.

Незважаючи на те, що хвороба не шкодувала нікого (наприклад, від неї помер співправитель Марка Аврелія – Луцій Вер, який мав доступ до найкращих ліків та лікарів), у тодішньому Римі робилося все, щоби хоча би мінімізувати втрати.

Під час епідемії Марк Аврелій запровадив новий пакет законів стосовно поховань. Нікому з багатіїв під загрозою суворих санкцій не дозволялося зводити саркофаги чи гробниці на території власної вілли – лише на публічному заміському кладовищі. Натомість держава покривала витрати на поховання найбідніших верств населення, але не лише через особисті переконання імператора про право усіх на посмертну гідність. Просто чим більше тіл було поховано належним чином за межами міста, тим менше шансів було на подальше розповсюдження цієї хвороби або супутніх, що розвивалися під час розкладання мертвої плоті.

Деякі із тодішніх законодавчих норм, що стосуються містоврядування, особливо правил поховань, актуальні і досі. Наприклад, положення про утримання та охорону могил і поховання померлих, інфікованих особливо небезпечною хворобою, у Законі України «Про поховання і похоронну справу». Хоча люди все ще намагаються їх порушувати, забувши, якою кров’ю ці правила були написані.

Юстиніанова чума (541-542 роки нашої ери)

Ця пандемія, названа на честь тодішнього візантійського базилевса Юстиніана І, позбавила життя приблизно чверть тодішнього населення планети. На відміну від Антонієвої, ця чума була справжньою, її можна вважати прабабусею Чорної Смерті, що спустошувала середньовічну Європу.

Хоча медична реформа Юстиніана почалася за кілька років до епідемії, саме під час спалаху чуми лікарі почали працювати на випередження, зокрема розвиваючи громадську медицину. Об’єднання світських лікарів та релігійних закладів дозволило подвоїти кількість місць, де надавали допомогу. Тепер вони були розташовані по місту більш рівномірно та могли приймати хворих ефективніше. Фактично, прочани тієї чи іншої церкви були «приписані» до неї, як зараз до районної лікарні.

Проте найголовнішою інновацією, яка справді уповільнила темпи поширення хвороби, стало створення своєрідних «інфекційних відділень» та «карантинних центрів» на базі ксенонів – «гостелів» за межами міста, де зазвичай знаходили прихисток мандрівники. Там хворим надавали базову медичну допомогу, не лишаючи їх геть безпорадними в дорозі, але і не дозволяючи їм повертатися додому із хворобою. Фактично, Юстиніанова чума заклала підвалини громадянської охорони здоров’я у тому вигляді, в якому вона відома сучасному світові. Але не відома нашій громаді, в якій потенційний хворий їде до міської лікарні в маршрутці, здає тест, і в маршрутці повертається додому інфікувати інших доки не стануть відомі результати тесту...  

Чорна Смерть (1346-1353 роки)

Чума у середньовічній Європі, відома як Чорна Смерть, стала уособленням усіх епідемій. Асоціація із похмурими вулицями, якими крокують чорні, схожі на круків постаті, викликає жах і досі. Той спалах забрав від 50 до 200 мільйонів життів, проте навіть після нього чума не була переможена. Вона тероризувала людство аж до XVII сторіччя, але чи дала щось натомість, крім образу «чумного лікаря»?

Незважаючи на втрачені під час Темних віків знання, справа Юстиніана у середньовічній Європі продовжувалася. Найголовнішим заходом із запобігання епідемії все ще вважалася ізоляція хворих. Спочатку їх тримали на обсервації 14 днів, потім цей термін збільшили до 40 (італійське слово quarantinario – сорокадення – стало пращуром звичного нам карантину).

Проте до розбудови придуманих візантійцями карантинних центрів та шпиталів додалися інші важливі заходи: наприклад, організація централізованого доступу до чистої питної води, процедури дезинфекції (хай на ній ще мало розумілися, але її важливість уже усвідомлювали), вивозу сміття та відходів. У кожному місті уряд намагався вирішити проблему по-своєму: так, у Еббівіллі було заборонене сечовипускання на вулицях, у Руені вимагали збудувати окремі вбиральні у кожному будинку, а для прибирання найбрудніших місць, таких як ринки, наймалися додаткові бригади робітників.

Як би жорстоко це не звучало, але Чорна Смерть і наступні спалахи чуми зробили для розвитку міської інфраструктури набагато більше, аніж реформи спокійних часів.

На жаль, ці реформи минули стороною нашу громаду, де громадські туалети на території міста можна порахувати на пальцях однієї руки. А про їх санітарний стан і дезинфекцію, годі й згадувати. Доступу до ЧИСТОЇ ПИТНОЇ води громада також позбавлена, а стихійні звалища сміття комунальники не встигають вивозити... 

Італійська чума (1347-1348 роки)

Під час одного з відлунь Чорної Смерті, що трапилося в Італії, померло не так багато людей. Проте в епоху Відродження саме ця епідемія стала каталізатором для розвитку багатьох галузей – як медицини так і урбаністики.

Мандрівники та потенційно хворі, перебуваючи на карантинах у лазаретах (lazzaretto), так само сподівалися на милість Божу. Проте тодішні лікарі вже знали, що доступ до свіжого повітря, чистої води, індивідуальних засобів гігієни, миття та вбиралень сильно підвищують шанси хворих на одужання.

Саме після цієї епідемії геніальний Леонардо да Вінчі підсумував досвід лазаретів у своєму проєкті ідеального міста – фактично, таким могло бути «розумне місто» 500 років тому. У ньому будівлі мали різну висоту, щоби сонце могло максимально освітлювати їх. Вулиці завширшки із самі будинки були би пішоходними зонами, де вільно би циркулювало повітря. Вантажі би доставлялися мережею підземних трас та каналів, які до того ж давали би будинкам постійний доступ до проточної води та дозволяли позбавлятися відходів.

Бажання назавжди уникнути катастрофічних наслідків майбутніх епідемій стало причиною для першого в історії плану епідеміологічно безпечного міста з розвиненою та продуманою інфраструктурою. На жаль, плани да Вінчі частково почали втілюватися в життя лише із XIX сторіччя. Так барон Осман, що реконструював Париж у часи Наполеона ІІІ, узяв із Атлантичного кодексу вертикальне зонування та добре освітлені й вентильовані вулиці.

Глобине ж і в ХХІ столітті залишається без централізованої каналізації з вигребами повними стоків посеред житлової забудови. Промислові об'єкти міста позбавили глобинців чистого, свіжого повітря, й води. Громадська лазня залишилася лише в спогадах старожилів. Громадських вбиралень нових не збудовано, а старі знаходяться в жахливому стані. Майдани, вулиці, а подекуди й газони заполонили автомобілі з своїми викидами. Річку греблями побили на ставки, які нині поросли очеретом і пересихають... Ті прописні істини, які європейці зрозуміли в часи Наполеона, в нашій громаді так і залишились не реалізованими.

Третя пандемія холери (1852-1860 роки)

Найсмертельніша із семи пандемій холери та найстрашніша з усіх спалахів захворювань XIX сторіччя, ця пошесть зібрала свій врожай із мільйона душ. Холера прийшла до Європи з Азії та Африки та уразила найбільші міста з їхньою недосконалою каналізацією. Вона легко передавалася з випорожнень хворих до питної води, яку вживала решта.

Багатьом із нас відома історія англійського лікаря Джона Сноу, який відкрутив ручку від помпи, помітивши, що кількість випадків захворювання різко збільшилася саме в тих будинках, що брали воду з цієї колонки. Люди почали ходити до інших кварталів за водою, і це зменшило кількість захворювань у околицях та довело його теорію, що холера передається через воду. Це відкриття мало визначні наслідки і для урбаністики. Фактично, холера завершила трансформацію системи каналізації, яку розпочала Чорна Смерть.

Розпочаті в Англії Едвіном Чедвіком реформи з упровадження «артеріально-венозної» системи в містах із трубами водопостачання та водовідведення прискорилися в рази, а громадське здоров’я стало питанням державного рівня. Після спалаху холери уся Англія була поділена на «санітарні округи». На чолі кожного була призначена відповідальна особа, яка мала подавати пропозиції з поліпшення епідеміологічного стану відповідно до потреб регіону. 

Ми ж знищили санітарну медицину, і крім збору статистичних даних нічим не переймаємося. Маючи станом на час написання статті (31.03.21 р.) 35 померлих і 95 активних хворих, в нас не створено ніяких "санітарних зон", ми уявлення не маємо звідки ці хворі, хто організовує й проводить дизенфікцію в селах де виявлено хворих, хто очолює боротьбу з пандемією в нашій громаді і в чому ця боротьба взагалі проявляється? Влада не розуміє, що вищезгаданою "ручкою від помпи" можуть стати двері АТБ чи Маркетопта? А дверна ручка сільської крамниці не дозволить побороти вірус доки в селі не виробиться імунітет (але не всі цього дочекаються).

Пандемія іспанського грипу (1918-1919)

У відносно наближені до сучасності часи, коли вже знали про пастеризацію, бактеріологію та громадське здоров’я, вірус іспанського грипу – невидимий для тодішніх мікроскопів та недосяжний для антибіотиків – забрав понад мільйон життів та показав усі недоліки тодішньої системи охорони здоров’я.

Найголовнішою проблемою була навіть не захаращеність вулиць послідом тварин, а подекуди і падаллю, і не поганий доступ до медичного обслуговування, а пиха. Заможніші верстви вважали міські нетрі, повні імігрантів, бідняків та просто нещасних людей, які втратили все, джерелом зарази і аморальності. Проте вони не робили нічого для поліпшення їхнього стану, вважаючи, що ізоляція «проблемних» районів буде достатньою, щоби «хороші» люди не постраждали.

Вірус довів, що це не так. Епідемія прийшла із казарм військових і розвинулася в районах, де скупчення людей було найбільшим, а рівень життя (харчування, гігієни, комфорту) – найнижчим. Проте вірус не розрізняв ні класів, ні статків, однаково вбиваючи і тих, хто мав доступ до лікування, і тих, хто був його позбавлений. Саме тоді, не з милосердя, а заради виживання, зарозумілі жителі міст були змушені звернути увагу на злиденні райони та полегшити їхнє існування. Багато країн після того запровадили концепцію соціальної медицини, безкоштовної для кінцевих користувачів, замість того, щоби спалювати дощенту домівки місцевих жителів, іноді з ними самими…

Епідемія «іспанки» змусила світ зрозуміти, що проблемні райони міста не можна просто ізолювати, бо рано чи пізно їхні проблеми стануть спільними для усіх. Лише покращення рівня життя в депресивних місцинах може убезпечити усю спільноту від неодмінної катастрофи.

Ми ж фактично покинули напризволяще людей з віддалених населених пунктів громади, залишивши їх без медичної допомоги, без громадського транспорту щоб добратись до лікарів, без доріг щоб скористатись власним автотранспортом за наявності... Без масок, без тестів, без ліків... Можливо їх ізольованість і врятує їх від зараження. Але в зворотньому випадку - вона їх вб'є. Уроки пандемії іспанського грипу, вчать громаду, що подолати хворобу ми зможемо лише разом. Не зважаючи на місце проживання й рівень доходів.

Коронавірус COVID-19 (2019-?)

Зараз складно спрогнозувати, наскільки важкою та затяжною буде поточна пандемія. Проте одне напевно можна сказати вже зараз: сучасний світ пройшов свою першу загальну «бойову тривогу». Ще ніколи суспільство не було настільки глобалізованим, не мало потреби діяти настільки згуртовано у масштабі планети. Чи засвоїть воно цей урок?

І чи засвоять його чиновники і громадяни нашої громади, що позбавлені комфортних умов цивілізації в протистоянні з вірусом? 

А що ви думаєте з цього приводу?