ЧОГО ХОЧУТЬ ГЛОБИНЦІ? ОСВІТА. ПІДСУМКИ ОПИТУВАННЯ.

Опитування розміщено в спільноті 31 травня 2021 року, і охоплення допису склало 1.3 тис. користувачів. За різні варіанти відповіді віддано 128 голосів (опитування дозволяло обрати кілька варіантів відповіді одному користувачу групи). Жодного свого варіанту відповіді не додано (хоча користувачам було надано таку можливість). Найбільше глобинців турбує недостатнє фінансування закладів освіти (45.3% голосів), невмотивованість вчителів (17.9 %), та якість харчування школярів (13.3%). Майже кожен десятий учасник опитування (10.1%) стурбований застарілою шкільною програмою, за якою навчаються учні. Певне опасання користувачів викликає зарегульованість фінансування ремонтів (7.8%). Низькі показники академічної успішності хвилюють користувачів найменше – близько 5% голосів. 

Фінансування закладів освіти цілком резонно турбує населення громади, оскільки місцевими чиновниками підготовлено проекти рішень що до пониження статусу та закриття частини шкіл де навчається замало учнів. Безсумнівно, закриття школи та організація підвезення дітей в сусідні населені пункти ( згідно ст. 25 Закону України “Про освіту” Засновник закладу освіти зобов’язаний у разі ліквідації закладу освіти забезпечити здобувачам освіти можливість продовжити навчання на відповідному рівні освіти) саме просте рішення для чиновників, але чи влаштовує воно громаду?

По-перше, школу легко закрити. Відновити її роботу буде набагато складніше. По-друге, клопоту додається й учням і їх батькам. По-третє – зважаючи на стан доріг громади організація щоденного підвезення дітей також вартуватиме громаді грошей. Однозначно, закриття шкіл викличе соціальну невдоволеність діями влади. І, мабуть, саме головне, ніхто не зможе гарантувати, що через кілька років нам не доведеться закривати вцілівші зараз школи… 🙁 

Чи являється закриття шкіл безальтернативним рішенням? Розгляньмо як це працює за кордоном.

За джерелом фінансування у світі існує три типи навчальних закладів:

 – державні;

 – муніципальні;

 – приватні.

В спадщину від СРСР Україні дісталась система державних закладів середньої освіти, оскільки інших не було. Зі здобуттям незалежності почали з’являтись приватні та муніципальні освітні заклади. 

Досліджуючи “плюси та мінуси” освітніх систем різних країн світу ми звернули увагу на досвід Естонії. Реструктуризація естонської освіти відбувалася впродовж найглибшої економічної кризи в умовах тотальної бідності, без жодної зовнішньої підтримки. Взявши за приклад фінську модель трансформації освіти ще задовго до тріумфу Фінляндії у тестуванні PISA 2000 року, Естонія стала першою пострадянською країною, що почала процес децентралізації освіти вже у 1993 році – майже одразу після здобуття незалежності від Радянського Союзу. 2006 року естонські підлітки вперше взяли участь у міжнародному тестуванні і продемонстрували одні з найвищих результатів з усіх трьох предметів – математики, читання і науково-природничої грамотності, не тільки серед пострадянських країн, а й у порівнянні з більш розвиненими країнами ЄС. Не здавши жодного разу свої лідерські позиції, 2018 року естонські школярі стали першими у світі.

Естонці зрозуміли, що виділяти великі ресурси на освіту, особливо у період трансформацій, – не єдина запорука успіху. Надважливо побудувати систему ефективного контролю їхнього використання головними бенефіціарами освітніх послуг на місцях – школами й учнями, а не відділом освіти громади чи районною адміністрацією. Основний чинник ефективного використання розподілених ресурсів на місцевому рівні – велика автономія шкіл.

Що ж це за автономія? По-перше, створити при кожному навчальному закладі піклувальну раду, яка за Законом прийнятим ще у 2017 році (ст. 29) матиме широкий спектр повноважень – від контролю за виконанням кошторису та бюджету закладу освіти до участі у формуванні навчального плану та розробці стратегії розвитку школи. До складу піклувальної ради мають війти: представник власника (староста?), директор навчального закладу, представники батьків, випускників, організацї що підтримує школу (фермер чи фермери, якщо їх кілька), представники учнівської ради. Хто, як не ця група представників краще за інших знає що саме потрібно школі, і як ефективно використати кошти? Цей крок дозволить скласти реальний кошторис необхідного фінансування, і позитивно вирішити майже всі питання наведені в опитуванні (мотивація вчителів, актуальність програми, якість харчування, необхідність ремонтів, і т.п.).

Громаді потрібно прийняти відповідне рішення про переведення шкіл на фінансову автономію, затвердити зміни та доповнення до статутів шкіл. Міська рада має прийняти рішення про виведення шкіл зі складу централізованої бухгалтерії, та переведення на самостійний бухгалтерський облік. Школи мають зареєструватись в Єдиному реєстрі розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, та відкрити рахунок в Казначействі, включитись до мережі головного розпорядника, підготувати та затвердити кошторис, зареєструвати свій заклад як окрему юридичну особу в державних фондах. На рівні громади необхідно затвердити додатковий перелік платних освітніх послуг, що надаються закладами середньої освіти та затвердити їх вартість. 

І наступне питання, де брати власне кошти? На цей час, школи функціонують завдяки державній освітній субвенції, та коштам громади. Де шукати кошти ще? Школи могли б офіційно надавати, вже згадані вище, певні освітні послуги (репетиторство, додаткові заняття, факультативи). Все це існує зараз, але школи не отримують від цього зиску. Школи могли б отримувати доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, пришкільних тепличних господарств, проведення благодійних ярмарок. Школи можуть конвертувати у свій дохід економне ставлення до енергоносіїв. Школи з малою чисельністю учнів могли б отримувати дохід від надання в оренду частини шкільних приміщень, споруд, обладнання. Наприклад в такій школі можна розмістити кабінет старости, землевпорядника, дільничого і т.п. Школи можуть отримувати цілком реальні гранти вітчизняних і міжнародних організацій та фондів. Школярі могли б надати допомогу місцевому фермеру, а фермер допомогти школі. Звичайно в розвиток школи можуть зробити свій внесок небайдужі підприємства, організації. Вкладали кошти й свій вільний час раніше, вкладають зараз і будуть вкладати надалі батьки учнів і кількість цих коштів буде тим більша чим прозорішим буде контроль за їх використанням. Ну й звичайно ж, посильну допомогу в фінансування шкіл має надавати громада. Кошти можна знайти правильно розставивши пріоритети, а більш пріоритетного завдання ніж освіта майбутніх членів громади навряд чи знайдеться.

Так, цей шлях непростий, і потребує активної співпраці міської ради, адміністрації шкіл, громадських активістів, батьківських комітетів, підприємств і організацій що функціонують в цьому селі. Але є приклади, де школу вдалося зберегти. і ці приклади вселяють надію. Це єдиний шанс зберегти заклади середньої освіти в селі. Сподівання на те що держава перегляне своє ставлення до “малих” шкіл марні, а депутати міської ради пошуком додаткових джерел фінансування займатись не будуть. Їм простіше прийняти рішення про закриття шкіл. 

А що ви думаєте з цього приводу?