Меню
Цієї суботи 28 листопада о 16:00 стартує загальнонаціональна хвилина мовчання, після якої розпочнеться акція «Запали свічу пам'яті». Українці вдома та по всьому світу запалять свічки у себе на підвіконні чи біля меморіалів голодомору. Акція «Запали свічу» традиційно відбудеться і на Полтавщині, в память про безвинно закатованих людей.
У XX сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, наймасштабнішим був голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу, здійснений тоталітарним комуністичним режимом СРСР.
Голодомор в Україні 1932-1933 років не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку радянські, а згодом проросійські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом. Він став покаранням українців за їхній спротив колективізації сільського господарства і небажання перебувати під владою Росії.
Шляхом штучно організованого голоду радянська влада намагалася вирішити так звану «українську проблему» за наказом Сталіна. Знищити пласт населення, який споконвічно був носієм української ідентичності, носієм української культури, мови, традицій.
Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів та майна, як штрафи, за невиконання плану здачі хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до порятунку.
«Ми без кінця сваримо товариша Сталіна, і, звісно заслужено. І все ж я хочу запитати – хто написав чотири мільйонів доносів?» Серій Довлатов.
Перефразовуючи Довлатова, можна поставити питання чиїми руками здійснювалося цілеспрямоване знищення населення, як України в цілому, так і Полтавщини зокрема. Відповідь на це питання невтішна – руками власних співгромадян, за наказом партійного керівництва.
Це підтверджують спогади людей, які пережили голодні роки, пише Микола Якименко в публікації «Голодомор 1932-1933 років на Полтавщині: як це було?» Свідок тих подій Олександра Лисенко з Котельви згадує:
«Це просто така була політика, щоб викачати ото всі продукти. Але найстрашніше було, це коли ото приїде з Полтави, якийсь представник і візьме наших представників і ходить так. Всі городи перештрикають. Вони заходять у двері і кажуть: “Що у вас з продуктів?”. Мати каже: “Нема в нас нічого”. Тоді ото полізли на горище та знайшли льон, із горщика повисипали. Все переривали. Подушки перекидали, шукали все. Та й у погріб, і скрізь, у піч даже заглядали. Вони входять у двір і кажуть: “Ми бригада по викачуванню зерна”. Як тільки скажеш, що не пущу тебе у двір, зараз “чорний ворон” приїжджає та забере тебе на Соловки. Машина така була “чорний ворон”».
Інший свідок, також з Котельви, Михайло Гавриленко згадує:
«Коли прийшли “буксири” один з них каже: “Ану пішли, з чим вони борщ варять?”, у піч полізли. Ну, в печі варили борщ. Потім витягає ото той борщ, який там борщ: “О! Ще вони голодні, каже паразіти, ще борщ варять!”».
Зі спогадів Марії Павленко дізнаємося наступне:
«Комсомольці лазили по всіх закутках, по скринях, на печі і в печі, ніби то шукаючи зброю. Вони розв’язували і переглядали всі вузли і вузлики. У мене був золотий хрестик на срібному ланцюжку, - то це забрали. Діти від страху кричали й ховалися».
Психологія тогочасних активістів, переважна більшість яких сліпо виконувала настанови партійного керівництва, стає зрозумілою після знайомства з відповідними спогадами, які були використані британським дипломатом, істориком, автором публікацій з історії Радянського Союзу,
Зокрема періоду голодомору в Україні 1932-1933 років Робертом Конквестом у книзі «Жнива скорботи»:
«Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено, брехати, красти, нищити сотні людей. Усіх тих, то заважає нашій праці, або міг заважати. І вагатися чи сумніватися в усьому тому – означало поступитися перед “інтелігентською слабкістю” і “дурним лібералізмом”».
Комуністичний активіст, який поділився своїми спогадами, розповів як сам брав активну участь у пошуку «куркулів» та здійсненні колективізації й щиро вважав, що всі подібні до нього. Згадував, як доводилося роздягати селян узимку 1932-1933 років. Як ганяючи селом у пошуках прихованого зерна, випорожняли скрині старих людей. Затикали собі вуха, щоб не чути плачу дітей та голосіння жінок:
«Я був переконаний, що здійснював потрібні перетворення на селі. Що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити».
Оповідач розповідає, що на власні очі бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми очима. Згадує що всюди в сільських хатах були трупи:
«Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян останнє зерно взимку, а навесні переконував людей, що ледве пересували ноги, вийти в поле, щоб виконати більшовицький посівний план, ударними темпами».
Окрім ідеологічної обробки, влада стимулювала своїх активістів на Полтавщині ще й тим, що 15% вилученого в ході обшуків зерна видавалося у вигляді премії партійним інформаторам. Щоб забезпечити виконання весняно-польових робіт 1933 року, центральні партійні органи дали вказівку організувати пункти громадського харчування безпосередньо у полі.
Однак і в цьому випадку контингент «їдців» суворо регламентувався. Їжа була не для всіх, а лише для тих, хто міг працювати в полі. Відповідне розпорядження було отримано Полтавським міським комітетом КП (б)У в березні 1933 року.
У даному розпорядженні не було згадки про забезпечення харчуванням дітей та осіб похилого віку, неспроможних працювати в полі. Їжею для них навесні 1933 року, були миші, пацюки, горобці, мурашки. Голодні люди мололи кістки на борошно. Робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Коли зазеленіла трава, викопували та їли коріння, їли листя та бруньки. Вживали кульбабу, проліски, кропиву, щавель та інші рослини.
Суть цього методу, який активно застосовувався на Полтавщині в 1932-1933 роках, полягав у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин, найбільше відставали від хлібозаготівельних планів. Таким селянам заборонялася торгівля. Із сільських промислових товариств вивозилися усі продовольчі та промислові товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли придбати необхідні товари в сусідніх містах чи селах, їм заборонялося виходити за межі свого села.
Першими були занесені на «чорну дошку», спеціальною постановою уряду УСРР, села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Після 1932 року право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво, після чого, цей спосіб винищення людей став більш масовим.
Так 4 грудня 1932 року Миргородський райвиконком, за вказівкою партійного начальства, ухвалив постанову занести на «чорну дошку» сільськогосподарські артілі імені Сталіна Великосорочинської сільської ради та імені Леніна Савинської сільради, які виконали хлібозаготівельний план лише на 61%. Керівників цих підприємств за невиконання плану було ув’язнено.
Про життя в одному з таких сіл, довідуємося зі спогадів мешканця Кам’яних Потоків Андрія Лисенка. Він згадує, про те що його родина з 8 людей проживала в селі Кам’яні Потоки. Родина мала в господарстві коня, корову, 8 гектарів землі. В цей час оповідач проходив службу на флоті, з його слів це його і врятувало від неминучої загибелі:
«У 1932 році наше село занесли на “чорну дошку” за невиконання плану хлібоздачі. Після чого з села вивезли 10 сімей, так званих контрреволюційних елементів. Серед них була і наша сім’я. Батько Микола Лисенко помер в далекому Казахстані. Сини повернулися до Кам’яних Потоків і померли від голоду. Вимерли цілі вулиці. Особливо страждали діти »
Однією з особливостей Полтавщини було те, що на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, але і цілі райони, а саме: Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобиляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський.
Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 року у ці райони не дозволяли завозити навіть найнеобхідніші речі, такі як сірники та сіль. Полтавська влада нерідко практикувала такий метод колективної відповідальності, як блокаду мешканців тих чи інших населених пунктів, як це було, наприклад у лютому 1933 року з Парасковіївською та Ковалівською сільськими радами. Тут Міськом КП(б)У заборонив не лише «продаж і довіз краму», але й наказав негайно вивезти «наявний крам протягом трьох днів».
Подібна політика, щодо сільського населення мала непоправні втрати для Полтавщини. Наприклад у Глобинському районі, за час голодомору, перестало існувати понад 40 сіл і хуторів. Тільки в одному селі Ламане від голоду померли 557 осіб.
Від голоду постраждали селяни: Гадяцького, Зіньківського, Лохвицького, Лубенського, Семенівського, Хорольського, Шишацького районів де загиблих було чи не найбільші. Всі інші райони Полтавщини також зазнали непоправних втрат.
У період 1932-1933 років перестали існувати, тобто зникли назавжди 500 малих населених пунктів Полтавської області.
Про те, що хлібозаготівля була лише своєрідним прикриттям політики комуністичної партії по знищенню мільйонів ні в чому неповинних людей свідчить виступ сталінського інквізитора Павла Постишева перед секретарями райкомів 5 березня 1933 року:
«Ви штрикаєте нам у ніс труднощами, а скільки ви посадили агітаторів проти насіннєвих заготівель, скільки розстріляли, скільки намітили до виселення підкуркульників?».
Іншими словами Постишев говорить про те, що радянська влада надала повний спектр повноважень посилення репресій, а місцеві верхівки ними недостатньо активно користуються. Врешті, свою роботу активні комуністи виконали відмінно. Жертв геноциду-голодомору 1932-1933 років в Україні рахують мільйонами.
Замітаючи сліди своїх злочинів, керівники тогочасної держави наказали знищити документи, в яких зазначалася смерть від голоду. Збереглися лише окремі «Книги реєстрації актів про смерть 1929-1933 років». Одна з них виявлена стосовно Пирятинського району. Дуже рідко керівництво сільських рад, вказувало таку очевидну причину смерті, як голод. Найчастіше у графі «причина смерті» зустрічаємо запис «невідомо», інколи «від недоїдання».
Про чисельність жертв терору, запровадженого більшовиками на Полтавщині, історики не мають спільної думки. Одні називають цифру в 985 тисяч жертв, тоді як інші, більше схиляються до 1,5 мільйонів загиблих. Встановити більш точну картину демографічних втрат на Полтавщині в період 1932-1933 років складно. Дослідники керуються даними переписів населення 1939 року, тоді як ці переписи, своєю чергою, що вже доведено низкою, як вітчизняних, так і закордонних істориків, були сфальсифіковані радянською владою, щоб приховати розміри людських втрат.
Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя та призвело до морально-психологічних змін у свідомості українців. Голод став зброєю масового знищення, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу. За попередніми підрахунками в Україні чверть померлих, тобто близько 1 млн, - це діти віком до 10 років, водночас дефіцит народжень дітей через голодомор в період 1932-1934 роки сягає майже 600 тисяч немовлят.
Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів та пенсій.
Психологічними наслідками Голодомору стали почуття вини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, які чинилися задля виживання.
З послабленням комуністичного контролю над суспільним життям у другій половині 1980-х років, відновлюється пам'ять про голодомор. З 1993 року в Україні на державному рівні відбувається вшанування безневинних жертв голодомору. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв голодомору. Загалом в Україні встановлено понад 7 тисяч меморіалів, пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених жертвам голодомору.
З дня заснування Музей голодомору проводить пошук імен вбитих під час голодомору-геноциду через збір свідчень людей, які пережили голод, їхніх рідних та близьких, які зберегли пам’ять про кожного, для кого 1932-1933 роки стали останніми в житті.
У 2011 році Музей голодомору презентував «Народну книгу пам’яті жертв голодомору», мартиролог якої нараховує 3 919 імен. Пошук продовжується, встановлені імена жертв геноциду вносяться до Єдиного реєстру жертв Голодомору.
Варто відкривати для себе історію власної країни, припинити заперечувати й применшувати масштаби антиукраїнського геноциду. Хоча б для того, щоб подібні драматичні історії не мали повторення в майбутньому, адже «народ, який забуває свою історію, приречений на її повторення».
Отже, вибір завжди залишається за нами й тільки нам вирішувати чи запалахкотять «свічі пам’яті» 28 листопада на підвіконнях Полтавщини, в унісон з українцями всього світу.
Джерело статті: ЗМІСТ
Інформаційний портал "МОЄ МІСТО", м. Глобине © 2020-2024 р. Всі права захищені.
Поширення, копіювання, тиражування інформації з порталу дозволені лише за згодою адміністрації, за наявності активного посилання на портал "МОЄ МІСТО"
Сайт на 100% зверстано з повторно перероблених пікселів.
Ви можете авторизуватись за допомогою цієї форми (якщо ви вже реєструвались на порталі),
або пройти процедуру реєстрації Реєстрація ця процедура займе в Вас не більше однієї хвилини
